Сучасні українські політичні реалії, недовіра до політичного класу в цілому і, як наслідок, суспільний запит на радикальні дії породили новий клас політичного заробітчанства: активіст по виклику.
За таких умов політика все більше перетворюється на буфонаду, а законне, “освячене” кров’ю і Майданом право на протест – на звичайнісінький фарс.
Вочевидь саме під таким “соусом” будуть проходити наступні президентські вибори, прологом до яких певною мірою стали нещодавні події в Полтаві.
Безперечно, примусова відставка полтавського міського голови Олександра Мамая стала результатом тривалих політичних домовленостей, збігу інтересів місцевих та національних гравців.
Однак, не менш беззаперечним є й інший факт: Полтава від Мамая стомилася. Мова не лише про представників політичних еліт. Йдеться передусім про простих громадян, яким набридла багаторічна безвідповідальність та безгосподарність. Не будь такої втоми, вже сьогодні на вулиці б вийшли тисячі полтавців – на захист свого обраного мера.
Але захищати Олександра Мамая вийшли зовсім інші люди. Хто ж вони, лицарі без страху і докору?
Головними захисниками полтавського мера виявилися… соціалісти. Партія, яка колись вважалась чи не третьою за впливовістю, після низки відвертих дурниць, зрад та скандалів стала притулком для маргіналів та провокаторів.
І якщо її нинішній лідер – сумнозвісний провокатор Ілля Кива, – вже відомий широкому загалу, то про очільника полтавських соціалістів Сергія Чередніченка варто розповісти окремо.
З’явився Сергій Чередниченко у Полтаві наприкінці 2013 року. Тоді все місто виявилося перенаповнене бордами з його обличчям. Вартість реклами колишнього держслужбовця була як для Полтави колосальною.
Пізніше виявилося, що на свою політичну кампанію він отримав гроші у громадянина Російської Федерації: дехто на ім’я Лев Гниденко дав Сергію Чередниченку у позику без відсотків 200 тисяч доларів.
У 2014 році Управління Служби безпеки України в Полтавській області відкрило кримінальне провадження за номером 22014170000000125. Причина – відсутність вищеназваної суми серед коштів, з яких відбувалося фінансування його передвиборчої кампанії. Справу просто спустили на гальмах. Хто саме його «кришував» – питання відкрите до сих пір.
А обріс цими стосунками Сергій Чередниченко на початку 2000-х, коли працював представником компанії «Российские железные дороги» в Україні. Компанія виділила йому автомобіль Acura, на якому наш «герой» збив на смерть 6-річного хлопчика в селі Мгар Лубенського району Полтавської області. Трагедія, за яку він мав би багато років провести за гратами. Але, раптом, розслідування робить винним самого хлопчика та його батьків. Чередниченко отримує вердикт суду – невинний, бо відсутній склад злочину. Сюрреалізм по-українськи.
Але це ще не все. Виявляється, що пан Чередніченко, лідер полтавських соціалістів та партійний соратник Іллі Ківи, офіційно визнаний хворим на шизофренію. Першим публічно про це заявив Голова Народної Ради міста Полтави В. Б. Дащенко. Цитуємо його допис: «ГО «Народна Рада міста Полтави» отримала пакет документів стосовно психічного здоров’я депутата Полтавської міськради Сергія Чередніченка. У документах є підтвердження, що нинішній депутат хворий на шизофренію, у зв’язку з чим за законом має низку обмежень».
Чередниченко тоді активно наполягав на спростуванні цих звинувачень та перевірці інформації. Чому? Бо він вже потурбувався про знищення цих документів! Влітку 2015 року Чередніченко та його помічники у робочий час вдерлися у приміщення Полтавської медико-соціальної експертної комісії та влаштували там бійку. Результат – викрадення мобільного телефону пацієнта-інваліда та загадкове зникнення всіх документів, що підтверджували діагноз.
Це – лише кілька епізодів з життя Сергія Чередниченка. Є ще чудові історії про епізоди з будівництвом шибениці для полтавських лікарів, обливанням людей кров’ю, незаконними пасажирськими перевезеннями, рекетом, замовними акціями протесту тощо.
Разом зі своїм політичним лідером Сергій Чередніченко чудово вписується в новий тренд: активісти по виклику.
Цінність Полтавщини в контексті майбутніх президентських виборів важко переоцінити, адже саме тут очікується надзвичайно жорстке протистояння між кількома основними кандидатами, кожен з яких розглядає область як свій електорат розширення.
Вже зараз область лихоманить від різних горе-активістів та професійних заробітчан, які шкірою відчувають наближення політичного сезону та готові за помірну плату працювати на користь політика з будь-якого табору. Із загостренням політичної боротьби запит на провокаторів лише зростатиме.
Жахливе у цій історії інше: віддаючи право на протест на “відкуп” відвертим покидькам, доводячи саму ідею до абсурду, політики, що винаймають провокаторів, вбивають будь-яке бажання у простих громадян брати участь у постановочних заходах. Справжній протест заганяється далеко вглиб. І рано чи пізно він ризикує вийти на гору у вигляді нового Майдану.