“Для нього вже ніколи не прийде жовтень. Він не побачить перший у цьому році сніг. Не обійме мати, не поцілує дівчину, не постукає у двері оселі. Більшість з нас спали, коли він зробив свій останній подих. Більшість з нас прочитали скупу звістку про його загибель та перегорнули сторінку далі”, – пише на своїй сторінці в Фейсбук волонтер Ян Осока.
“Зачекайте. Зачекайте та покладіть у свою пам’ять цю розповідь про одного солдата, завдяки якому ви побачите наступний ранок.
Роман Сергійович Довгий народився 22.02.1991 року у місті Первомайськ Миколаївської області.
Спочатку навчався у Первомайській школі №7, закінчив там 9 класів та перейшов до гімназії, по тому навчався у вечірній школі, в якій пробув 2 роки та отримав середню освіту.
Встиг недовго попрацювати на автозаправці, після чого, у жовтні 2011 року пішов до військомату та підписав із ЗСУ контракт.
На війні опинився ще у 2014-му році, підписавши контракт до закінчення особливого періоду. 2015-го року отримав посвідчення «учасник бойових дій».
Старший солдат, номер обслуги 2-го відділення 2-го взводу 2-ї роти 108-го батальйону 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади.
Спочатку перебував у складі 53-ї окремої механізованої бригади, згодом був переведений до 10-ї. Пройшов бої під Торецьком та Попасною. Для побратимів Роман Сергійович завжди був надійною опорою та міцною страховкою за їхніми спинами під час боєзіткнень, та душею компанії під час спокійних хвилин життя солдата на війні.
Після демобілізації, яка мала відбутися на початку жовтня цього року, Роман хотів поїхати до Польщі разом зі своєю майбутньою дружиною (а одружитися він планував одразу по поверненню додому, казав своїй дівчині, що готує для неї подаруночок).
На шляху до щастя став той останній в його житті бій.
Загинув 23 вересня близько 4.00 в районі села Новоалександрівка Попаснянського району Луганської області внаслідок кульового поранення, отриманого під час близького бою з ДРГ ворога.
Похований 27 вересня на Кінецьпільському кладовищі Первомайська. У нього залишились бабуся, мати, вітчим, молодший брат та кохана дівчина.
Для нього вже не прийде жовтень, проте він вже прийшов для нас. А далі буде зима, літо, радощі, переживання, сварки, кохання, книги, робота, відпустки, вечори, ранки, спокій. Далі буде те ж саме життя, до якого ми так звикли, а на одному цвинтарі буде лежати один з тих, хто його нам забезпечив.
Не забувайте про нього. Ніколи. Цим ми доведемо, що варті зватися народом, за який він пролив свою кров”.