“Якби я знав те, що відбувається, я б його (Епіфанія – УП) не висував би. Я довіряв йому, що він буде іти прямою дорогою, а не піде кривими дорогами. Цього я не передбачав”, – знизує плечима патріарх Філарет, відповідаючи на запитання УП, чи підтримав би він зараз кандидатуру митрополита Епіфанія на місце предстоятеля ПЦУ.
Почувши саме запитання, Філарет довго і дещо навіть розгублено мовчить, чи то стримуючись, чи шукаючи доречне формулювання.
“Я довіряв йому стовідсотково. Якби я за нього не боровся на соборі, він би предстоятелем не був”, – додає патріарх і, за великим рахунком, не лукавить.
Саме непохитна позиція Філарета під час об’єднавчого собору 15-го грудня у Софії, коли він ультиматумами і погрозами змусив луцького митрополита Михаїла зняти свою кандидатуру, дозволила владиці Епіфанію стати митрополитом київським.
Але уже тоді було зрозуміло, що причиною такої позиції патріарха була не лише особиста приязнь до Епіфанія, якого він провів усіма щаблями церковної ієрархії аж до сану митрополита і патріаршого намісника.
Боротьба Філарета за обрання свого протеже першим в історії предстоятелем автокефальної української церкви, мала дозволити патріарху отримати тотальний вплив на її управління.
Ще у грудні у навколоцерковних колах мовилось, що Філарет воліє бачити саме Епіфанія предстоятелем нової церкви, бо це дозволить патріарху зберегти владу і бути таким собі регентом при молодому митрополиті. Але ці розмови існували лише на рівні чуток.
Аж до початку травня, коли про існування саме таких домовленостей публічно заявив Філарет.
Що змогло посварити за півроку після об’єднавчого собору двох ієрархів, які разом пройшли майже півжиття, та чи реальна загроза розколу в новій церкві, розбиралась “Українська правда”.
Що сталося між Філаретом та Епіфанієм?
Проблему у керівництві ПЦУ можна сприймати двояко.
З одного боку, патріарх Філарет переконує, що його начебто обманули. Позиція Філарета, озвучена ним у посланні до вірян та на прес-конференції 15 травня, зводиться до наступного.
Він, патріарх, погодився не висувати свою кандидатуру на предстоятеля ПЦУ, пішов на формальну ліквідацію УПЦ Київського патріархату і навіть не прийшов на собор у патріаршому куколі, оскільки хотів для України отримання томосу.
Але на всі ці поступки і навіть приниження він пішов лише тому, що йому гарантували збереження провідної ролі у новоствореній церкві.
Начебто перед об’єднавчим собором 15-го грудня президент Петро Порошенко та претендент на митрополичий престол Епіфаній гарантували Філарету, що він втратить владу де-юре, але збереже її де-факто.
Реалізовано це мало бути, за словами патріарха, за формулою: внутрішні справи ПЦУ – відповідальність Філарета, представництво нової церкви у спілкуванні зі світовим православ’ям – Епіфанія.
Формально закріпити цю усну (!) домовленість мали через отримання Філаретом позиції фактичного головуючого у церковному уряді ПЦУ – синоді.
Але не так сталося, як гадалося. По-перше, така позиція, якщо вона справді мала місце, є нічим іншим як цинічним, сказати б візантійським, фарисейством. Дотримання її суперечило б не лише духу, а й букві томосу, де написано, що реальним предстоятелем ПЦУ є митрополит київський, тобто Епіфаній. А не патріарх Філарет, хай і дуже почесний.
По-друге, з позиції Епіфанія ситуація мала ще один важливий аспект. Він був обраний першим в історії предстоятелем автокефальної церкви України, і стати лише яскравою ширмою для збереження старого стану справ йому не хотілося.
Спілкування з владикою залишає враження про скромного ченця, але через цю скромність проступають досить великі амбіції.
Як би там не було, але ПЦУ – не УПЦ Київського патріархату. КП став великим історичним етапом у здобутті автокефалії. Патріарх Філарет каже правду, коли говорить, що якби він не розбудував КП, то не було б кому отримувати томос.
Але так само правда і те, що УПЦ Київського патріархату уже не існує. Хай навіть досі живий його патріарх. Сам же Філарет розпустив КП 15-го грудня.
Філарет сприймав цей крок як потрібну, але не остаточну, формальність, яку потім можна буде відіграти назад. Власне, саме так йому начебто й обіцяли.
Але для Епіфанія обрання не було формальністю – він став предстоятелем церкви, в яку на рівних правах увійшли представники трьох різних церков.
Тому новий митрополит київський вирішив стати справжнім керівником з перших же днів. І зроблено це було у досить своєрідний спосіб.
За словами Філарета, на першому засіданні синоду ПЦУ в порядку денному було питання про те, щоб відправити його на спокій, або цивільною мовою кажучи – на пенсію. Хоча за це рішення не проголосували, але сигнал патріарх сприйняв недвозначно.
Водночас один із членів синоду, запевнив, що на першому засіданні навіть близько не піднімалось питання про можливість відправити Філарета на спокій.
“Було визначення титулів для всіх архієреїв. Зрозуміло було, що якщо почати розглядати титул патріарха, то може бути скандал. Тому для нього зробили окремий пункт, де означалася лише єпархія. В процесі обговорення один з членів Синоду сказав, що на його думку митрополит має керувати парафіями в Києві, бо він Київський, а патріарх – парафіями Київської області. Але сам митрополит Епіфаній категорично наполіг, щоб патріарху залиши його парафії в Києві. І всі проголосували”, – переконує співрозмовник.
“Святійшому, мабуть, хтось сказав, що “ви знаєте, була проти Вас змова, хотіли відправити на спокій”. І через 3 місяці повторювання він вже і сам повірив, ніби так і було. Хоча про це і мови не було”, – додає він.
Владика Епіфаній завжди надзвичайно шанобливо відгукувався про Філарета, публічно ніколи не йшов з ним на конфлікт чи навіть незначне загострення, але останні місяці між ними непублічно наростала напруга. Вона виливалась у різні бюрократичні та церковно-апаратні сутички.
У суті її лежить конфлікт чисто людський. З одного боку – патріарх, який вважає, що його обманули і ним знехтували люди, котрих він вважав найближчими.
З іншого – молодий амбітний митрополит, якому випав історичний шанс, не хоче обміняти його на роботу чиєюсь маріонеткою. Можливо, Філарет і виховував Епіфанія впродовж всього його служіння, але тепер той уже дорослий і готовий сам брати відповідальність.
Чи можливий розкол ПЦУ?
Обидві сторони конфлікту мають образи одна на одну, але в один голос кажуть про потребу збереження єдності церкви.
До цього закликав і митрополит Епіфаній, і патріарх Філарет. Правда, патріарх мав для збереження єдності додаткову умову.
“Була домовленість не тільки з Епіфанієм і президентом, а й з архієреями, що після отримання томосу я як патріарх буду керувать церквою всередині України, а назовні буде представляти цю церкву митрополит Епіфаній. Така була домовленість. І для того, щоб зберегти єдність, треба виконувати домовленість”, – сказав Філарет на прес-конференції у середу.
Правда, речник Філарета одразу заявив, що мови про розкол немає і “ніхто нікуди не піде”.
Якими б впливовими не були предстоятелі, доля церкви не меншою мірою залежить від решти вищих ієрархів. І, судячи з усього, духовентство ПЦУ розколу не бажає.
Яскравим свідченням цього було святкування дня священномученика Макарія у патріаршому Володимирському соборі, куди Філарет скликав вищих ієрархів.
Той факт, що Епіфанія спершу на це святкуваня не запросили, міг бути потрактований як певні оглядини патріархом рівня своєї підтримки.
Але до Філарета саме через це, доїхало всього 4 архієреї. Навіть явні прихильники патріарха не стали їхати в Київ, щоб не робити політичних жестів.
“Цей конфлікт – це питання росту. І предстоятеля, і церкви. Але це конфлікт двох людей. Ніякого розколу ніхто не хоче, і його не буде. Для чого тоді отримували томос, щоб через півроку іти в схизму? Цього ніхто не підтримує”, – запевняє в розмові з УП один із найавторитетніших ієрархів ПЦУ.
Чому конфлікт став публічним тільки зараз?
Формальним приводом для публічного скандалу стала публікація у ЗМІ запрошення від імені Філарета на згадане вище святкування дня священномученика Макарія.
Цей день для Філарета особливий, бо саме на Макарія у далеких 60-х роках він очолив київську кафедру. Крім того мощі мученика зберігаються у Володимирському соборі у Києві, в якому править патріарх.
Згадане запрошення було надруковане на бланку УПЦ Київського патріархату і підписане Філаретом як “патріархом Київським і всієї Руси-України”. Цей титул він носив за часів КП.
Такий лист із Facebook журналістки Соні Кошкіної був підхоплений ЗМІ і дійшов аж до тижневого випуску ТСН, де Філарета у притаманній для “плюсів” манері звинуватили у підготовці “нового розколу” і “розвалу нової церкви”.
Чому саме тепер усіх схвилював лист на бланку КП, залишається загадкою. Особливо, якщо врахувати, що Філарет ні на день не припиняє розсилати листи саме від імені Київського патріархату і навіть роздає нагороди цієї неіснуючої церкви. Він це робив і в січні, і в лютому, і робить досі.
Для митрополита Епіфанія це так само не було секретом. Наприклад, на початку березня УП під час інтерв’ю звертала увагу блаженнійшого на цю ситуацію, і він спокійно на неї реагував. Епіфаній просив лише дати якийсь час для завершення ліквідації старих церков, які увійшли в ПЦУ.
Єдиною реальною причиною травневого загострення можна вважати хіба активність Філарета щодо скликання собору ПЦУ. Формально, це справа синоду і митрополита Епіфанія. Але вони не квапляться дослухатись до прохань Філарета. Тому святійший діє в обхід формальностей.
Чи може Константинополь відкликати томос?
Найбільш чутливим питанням, яке постійно виникає у контексті протиріч у керівництві ПЦУ, це можливість покарань з боку Константинопольського патріархату.
Теоретичні можливості у патріарха Варфоломія тут досить широкі, аж до повного відкликання томосу, який він надав українській церкві.
Однак треба розуміти, що такий крок буде крайньою мірою.
Як пояснив директор Національного інституту стратегічних досліджень Ростислав Павленко, який був одним із головних комунікаторів у процесі отримання томосу, Константинополь не вживатиме жодних заходів, якщо ПЦУ не буде робити різких рухів щодо змісту томоса чи статуту церкви.
У митрополита Епіфанія позиція ще більш однозначна. Він вважає, що українська церква не може втратити і не втратить томос.
“Всі прагнули визнання Української церкви і ми змогли отримати Синодальний томос, який навіки утверджує той факт, що ми є єдиною Помісною Православною Церквою”, – заявив предстоятель ПЦУ, коментуючи напругу всередині своєї церкви.
Формально у Константинополя є право відкликати томос, який він надав. В історії бували подібні прецеденти.
Однак важко не погодитись із патріархом Філаретом, який у середу заявив, що можливе відкликання томосу буде не меншим ударом для Вселенського престолу, ніж для престолу Київського.
Константинополь дуже багато поставив на успіх Української церкви у своїй геополітичній грі з Російською церквою.
І забрати визнання у ПЦУ означає визнати поразку перед Москвою. Хай навіть причиною її буде бажання одного невизнаного патріарха зберегти свою владу. Тому карати усю Православну церкву України навряд чи будуть.
А от покарати провідників “нового розколу” цілком можуть. Дуже доречно канонічний статус і Філарета, і всіх решти ієрархів ПЦУ так само перебуває у руках Вселенського патріарха. Той, хто зняв чужі анафеми, може накласти і свої санкції.